|
Сивіють і народжуються роки — минають століття, однак у побуті значну, а часом і вирішальну роль продовжують грати прості речі, якими ще користувався наш далекий предок. Полотнище-обрус було для нього і скатертиною, і вузликом, де зберігалися харчі, і при необхідності елементом одягу, і оздобою оселі. З часом це полотнище стали називати рушником ("ручником"). Чому так? Руками рушники були виткані і вишиті, руки знаходили їм застосування у побуті, врешті-решт неможливо уявити собі руки господині, які хоча б раз на день не доторкнулися до того чи іншого рушника.
"Хата без рушника, що сім’я без дітей", — говорили в народі. Майже в кожній, навіть найбіднішій оселі, завжди на видному місці висіло декілька видів рушників. "Утирач" використовували для рук і обличчя, "стирок" — для посуду, стола і лав, "покутник" і "кільковий" — оздоблення стін, покуті ("Рушник на кілочку — хата у віночку"), "божник" — для облямування дорогих ікон. Окремо зберігалися ритуальні рушники. Плечові призначалися для сватів, весільні — для різноманітних весільних обрядів. Так, при оформленні шлюбу молоді "ставали на рушник". "Та ми ж з тобою на білому рушничку стояли, золотії перстенечки міняли", — співалося у народній пісні. У рушник загортали народженика, на довгих рушниках опускали домовину в могилу. До речі, рушники "на смерть" господині готували заздалегідь. Коли ховали дівчат, то використовували обруси, вишиті юними майстринями для старостів. У скринях можна було знайти і численні подарункові рушники. Ними вшановували дорогих гостей, їх дарували родичам, друзям, майстрам. Так, на Буковині існував звичай, коли колодязнику, що завершував роботу, господар вручав нову сорочку, відро і рушник.
Обрядові і побутові рушники використовувалися дуже широко. Рушник був символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як просити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий "утирач", лила на руки воду з кухлика. Хліб-сіль дорогим людям завжди вручали на рушнику. Рушниками накривали хліб на столі, паску і крашанки, які на Паску несли святити до церкви, хлібну діжу після випікання паляниць. У деяких місцевостях сволок хати піднімали на рушниках, які потім дарували майстрам. А коли стіни були зведені,у кутку вішали ікону, а поверх неї рушник. На скатертинах-обрусах влаштовували ритуальні трапези на зелених травах під відкритим небом. Довгим рушником-наміткою жінка покривала голову після одруження, чоловіки використовували рушники як пояси.
Дівчата, що вже могли тримати голку в руках, починали вишивати рушники. "Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати — буде чим гостей шанувати", — наказувала мати дочці. Досвідчені наставниці привчали непосидючих дівчаток до копіткої праці вишивальниць. Кожна молодиця намагалася вишити для свого коханого рушник, який не був би схожий на вироби подруг. У кожної досвідченої майстрині були свої великі і малі секрети, за допомогою яких вона досягала особливої соковитості фарб, казковості візерунків, поетичності сюжетів. Деякі вишивальниці з багатою уявою і звичкою до тонкої неметушливої роботи розміщали на полотні цілі картини.
Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українських рушниках! Старовинною технікою вишивання у наддніпрянських селах вважалися різновиди "гладі". Із середини минулого століття стали застосовувати вишивання хрестом ("хрестик"). Часто на рушниках поєднувалися декілька технік. Так, на Полтавщині "гладь" застосовували разом з "вирізуванням" і "мережкою", трохи на північ вона поєднувалася з "гаптуванням". Рушники, які часто розвішували над вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити, тому і орнамент, і візерунки відігравали роль оберегів, символічних позначень дуже важливих для людини предметів і явищ. Ромб з крапкою посередині означав засіяну ниву, вазон чи квітка — дерево життя, розети — сонячне благословіння...
Виряджаючи сина у далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому, бажаючи щастя, вона говорила: "Нехай стелиться тобі доля цим рушником!" Червоні і чорні нитки у вишивці матусиного рушника — то наша одвічна любов і журба. Наша споконвічна доля.
|
|
