|
|
Святкові, а подекуди і буденні сорочки українців мали вишивку. Нею прикрашали комірець, манжети, перед, подол. Старі люди казали, що вишивка боронила людей від злої і нечистої сили. Нижня частина жіночої сорочки, що заправлялася у спідницю, могла кроїтися із грубішого полотна. Степовички любили робити чотирикутний виріз для шиї, по краях якого накладалися вишиті планки. Повсюди рукави жіночих сорочок були зібрані внизу. Одяг захищав від холоду, але в той же час від нього вимагалося, щоб він був зручним і не сковував рухи під час роботи. Тому таке розповсюдження на Україні одержало безрукавне вбрання. Безрукавки скрізь носили і чоловіки, і жінки. Вони були практичні будь-якої пори — і для душі приємна тепличина, і руки завжди вільні. Різноманітні жилети і жилетки, наддніпрянські жіночі керсетки і катанки /плаття без рукавів/, галицькі камізелі і лейбики, гуцульські хутряні кептарі — все це типи українського безрукавного одягу, який носили поверх сорочок.
Дуже просто шився деякий одяг, в той же час він був зручним і привабливим, розрахованим на святкові і буденні випадки. Це стосується насамперед специфічного українського жіночого вбрання — плахти. Її зшивали з двох смуг тканини приблизно наполовину, потім перегинали вдвоє і обгортали стан так, щоб зшита частина була позаду, а "крила" звисали з боків. Розріз попереду прикривався фартухом -"попередницею". Плахти розрізнялися по кольору тканини — червона плахта, плахта - "синятка", по характеру візерунків — "хрещатка", "рогатка". Про сільських модниць, які на свята витягували із скринь яскраві шовкові плахти, говорили: "Прибереться, аж світ увесь стрепенеться". Розповсюдженим буденним поясним одягом був фартух-запаска. Поверх сорочки носили відразу по дві запаски — одну позаду /"позадниця"/, другу попереду /"попередниця"/. Найбільш розповсюдженим верхнім вбранням на Україні вважалися свити /у росіян на них схожі "серьмяги"/. Шилися вони із домотканого сукна, і раніше, як правило, були білі. Свити відрізнялися і довжиною, і способом крою в талії, і оздобленням. До типу свит відносилися різноманітні сірдаки і сіряки, які шили із сірого сукна, куртини і купини /короткі свити/. Свити могли шити із полотна, в цьому випадку вони називалися "полотнянками". Довгі і широкі "полотнянки" або свити-"кобеняки" часто носили навіть поверх кожухів. Кожухи і кожушанки на Україні носили всі — всюди цей теплий одяг з овечого хутра був у великій шані серед селян. Деякі мерзлякуваті діди готові були ходити у кожусі цілий рік. "До Святого духа не скидай кожуха, а мине дух — надівай другий кожух", — попереджали вони один одного. Кожухи могли бути довгими, розширеними до низу /"тулуб'ястими"/ і короткими; пошитими "під стан". "Бабаком" на Лівобережжі звалася хутряна оздоба кожуха. До неї часто вдавалися парубки і дівчата, чиїм вуличним розвагам взимку не могли перешкодити навіть сильні морози. Невтомний дослідник козацької старовини Дмитро Яворницький у своїй праці про запорозьких козаків приводить слова старого хуторянина, якому не раз доводилося бачити батька у запорозькому одязі: "До цього широкого і просторого вбрання пасували широкі і просторі шаровари: суконні, нанкові, шкіряні, з обох боків з кишенями, — і тут кишеня, і тут кишеня, — обидві обкладені по краях зверху золотими позументами... Здаля здавалось, мовби жінка у спідниці стоїть. Як іде козак, то немов вітрило розпускає, а ширина така, що в деякі шаровари можна штук тридцять кавунів покласти; як дванадцять аршинів матерії, то такі шаровари називаються "рясними", а як п'ятнадцять — та називаються шароварами "з достатку". Шаровари носили на очкурі — мотузці, яка втягувалася у обшивку - "очкурню". Поверх неї козаки обгортали себе довгими поясами: китиці "козацького" поясу звисали лише з одного боку, а селянського з двох. Маєш якусь одежину, потрібно подбати і про взуття. Першим взуттям хлібороба і скотаря були личаки і постоли. Личаки виготовляли із кори верби і липи, на відміну від російських "лаптей" виплітали лише одну підошву з петельками по краю. Скрізь робили постоли. їх ще називали "ходаками" або "морщенцями". У стародавній літературі для позначення взуття зустрічається слово "череви". Вважають, що це і були постоли. Виготовлялися вони з товстої, але м'якої шкіри-сирця. Краї вирізаного по нозі шматка шкіри розмочувались, загиналися всередину і немов зморщувалися казали "морщити" постоли, а не "шити". У прорізі вкладався ремінець, який робив додаткові збори і стягував в загорнуту онучу ногу. Іноді "зморщувалась" лише задня частина, передні ж кути згиналися і зшивалися так, що ступня входила в це заглиблення приблизно на третину. Чоботи були і повсякденним, і святковим зручним та практичним взуттям. Майстри-чоботарі у селах користувалися неабиякою повагою серед земляків. Бідні селяни йшли до них замовляти юхтові чоботи, заможніші шили взуття з хромовими халявами. "Видно пана по халявах" — оцінивши якість матеріалу, можна було визначити і соціальний стан власника взуття. Чоботи коштували дорого, тому часто, ідучи до церкви або ж на ярмарок, головну частину шляху селяни долали босоніж. Жіночі сап'янці були особливо привабливими і гарними. Їх шили з червоного, жовтого, синього, зеленого сап'яну, іноді зі шкір різних кольорів. Задня частина прострочувалася декількома прямими або візерунчастими лініями. З давніх-давен головний убір був своєрідною візитною карткою його власника. Без шапки не годилося ходити на вулиці, в хаті ж навпаки шапку відразу потрібно було зняти. "Як надів шапку, так вже і козак", — стверджували січовики. Висока гостра смушкова /з відповідно обробленої шкірки молодого баранця/ шапка з суконним червоним дном і срібною китицею зверху була гордістю запорожця. Часто її вилогами господар користувався, як своєрідними кишенями, в яких зберігались тютюн, кресало, люлька. Шапки на Січі шили курінні майстри — кожний курінь мав свій головний убір. Ганьбою для козака було загубити шапку, навіть якщо це траплялося на ратному полі. В селах майже в кожній родині виготовляли капелюхи-брилі. Їх плели із колосків достиглого, трохи вологого жита або пшениці. На "стрілки" йшла середня частина стебла — від верхнього коліна до наступного, нижнього. Із "стрілок" виплітали "плетінки", або "косиці". Існувало два способи плетіння — "в зубці" та "гладко". Різна кількість "стрілок", які запліталися, давала різні візерунки. З "косиць" потім зшивався наголовок і поля /"криси"/. Заміжні жінки носили очіпки — шапочки, які на потиличному боці мали розтини для шнурівки. Поверх очіпка часто пов'язувалася хустка. В різних регіонах це робилося по-різному. Наприклад, на Лівобережжі згорнутою хусткою обвивали голову так, щоб тім'я залишалося відкритим. Кінці з'єднувалися у вузол попереду і стирчали ріжками. Іноді зверху накладалася ще одна хустина. На півдні України модно було одним кінцем хустки обмотувати шию, а інший вільно звисав на грудях.
|
Вишиванка.ru
